«Я жодного разу не відчула себе вдома»: історія Олени, яка повернулась з Німеччини до Києва
Олена родом зі Слов’янська, переїхала до Києва майже двадцять років тому і мала там затишне життя. З початком повномасштабного вторгнення залишалась у Києві, тримаючись за дім, за рідних, за улюбленого пса Бетті, поки одного ранку, вже у 2024-му, не побачила ракету — буквально над їхнім будинком. Тоді з думкою про сина переїхала до Німеччини. Далі розповідь Олени.
Понад мільйон українців повернулися в Україну після вимушеної еміграції. Про те, яким був цей шлях, розповідаємо у спецпроєкті «Додому», що складається з реальних історій і досвідів.
Публікація підготовлена в межах проєкту YOUA «Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України», що реалізується Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH за дорученням Уряду Німеччини.
Проєкт YOUA сприяє діалогу між українцями в Україні та за кордоном і працює над покращенням інформаційної підтримки на шляху повернення та реінтеграції. Саме для цього в межах проєкту створено цифрову платформу «Додому».
Список
Хто я і як усе почалося
Насправді це складне питання — хто я. Якщо дуже глибоко копнути, то, мабуть, і відповіді немає. Але суто для суспільства — я вчителька за освітою, вчителька англійської мови й, власне, цим і займаюся.
Коли почалася повномасштабна війна, всі приватні уроки на певний час припинилися, бо всі повиїжджали. Люди не знали, що буде завтра, але я не їхала. Квітень і травень 2022-го ми прожили в паркінгу, в машині.
Пам’ятаю, було дуже дивно повертатись у квартиру, бо я не могла уявити, як засну з вікнами навпроти себе. Для мене це була потенційна загроза — що з вікна щось прилетить. Але людина звикає до всього. Уроки більш-менш відновилися, знову вийшла на стабільний дохід. Люди призвичаїлися — навіть після безсонних ночей виходили на уроки. Я працювала, кава нам у допомогу, і все було добре, як я думала.
Ракета над будинком: момент, що змінив усе
Одного ранку я проводила урок, а дитина ще спала. У цей момент — я й досі не знаю, що це було — над нашим будинком пролетіла ракета. Прямо дуже близько, я почула цей страшний звук.
Ми сховалися у ванній, бо більше нікуди бігти (у нас восьмий поверх). Дитину трясло, у сина цокотіли зуби. І тоді страх за його стан і безпеку став неймовірно сильним, значно сильнішим, ніж у 2022 році. Відтак я переглянула свої минулі рішення, і ми виїхали за кордон. Звісно, моя робота на певний час знову зупинилася.
Я їхала з восьмирічною дитиною і мамою-пенсіонеркою, яку теж забрала зі Слов’янська в Німеччину. Наша собака, коли ми вже стояли у дверях із валізами, поводилася дуже дивно: скавчала, не відходила від ніг, лизала їх. Я над нею плакала, потім ридала над татом, який махав нам із платформи й проводжав.
Життя в Німеччині: бульбашка очікування
Нам пощастило, бо в Німеччині були знайомі, які допомогли знайти квартиру, тож ми відразу поїхали в житло. Щодо побуту й емоцій після того, як адреналін перших тижнів минув: я взагалі не могла емоційно розслабитися. Було постійне відчуття, що я живу в бульбашці.
В бульбашці очікування, що ось-ось ми повернемося. Бо ми виїхали, а чоловік і собака залишилися в Україні. На це наклався булінг сина в школі, плюс навколо люди, які зовсім на тебе не схожі. Я жодного разу не відчула себе вдома. Хоча нам усе дали — бери й живи. Але тяга до рідної землі, цей homesickness, ностальгія не проходили ні на день. Мені завжди хотілося назад, я часто плакала. Це не можна пояснити, поки сам не відчуєш.
Рік ми провели в Німеччині. Саме містечко було маленьким, але дуже близько до великого міста. Нам просто неймовірно пощастило з власником квартири — він німець, дуже лояльний. Так само пощастило з бератором у джоб-центрі. Тобто нам траплялися максимально адекватні дорослі люди.
Булінг у школі: коли найбільше кривдять «свої»
Найболючіші зіткнення часто відбуваються не з місцевими, а з тими, хто приїхав раніше. Досвід родини Олени — приклад того, чому інтеграція українських дітей у німецькі школи часом стає окремим випробуванням для батьків.
Син пішов до школи, почав вивчати німецьку. Більшість дітей у Німеччині, з нашого досвіду, цілком спокійні. Але водночас у школі син зіткнувся з сильним булінгом. Найбільше дошкуляли «свої» — українські діти, які приїхали трохи раніше. Мій син був новеньким; він маленький, худенький — така собі easy target для тих, хто хотів самоствердитися його рахунком. Їхні мами були на стороні своїх дітей і поводилися неадекватно.
У сина через стрес і булінг почався нейродерміт. Були серйозні висипи, які тривали 8 місяців, а лікарі просто прописували якийсь звичайний крем без лікування. Ми майже рік провели там із цими висипами.
Син залишився без друзів, без нормального спілкування. Я бачила, що йому там погано; сама почувалася не у своїй тарілці. Воно все накопичувалося. Я вирішила, що дитині важливо мати повноцінне соціальне життя, розвиватися, а не боятися, що його хтось поб’є чи образить.
Нам набридло бути «не собою»
Можливо, деяким українцям було простіше за кордоном — можливо, у них були сили, було бажання будувати нове життя з нуля. У нас такого бажання не було. Мабуть, тому ми швидко — за рік — і повернулися. Я ходила тими вулицями, наче серед інопланетян.
Коли ми їхали назад і вийшли на перон у Польщі, підійшли до черги людей, які чекали на реєстрацію на потяг до України. Навколо стояли українці й розмовляли рідною мовою. Це був такий камінь із душі!
“Коли сіли в український потяг і пройшли перевірку, я вперше за рік видихнула. Відчула таке полегшення, наче повернулась у власну оболонку. До цього ти цілий рік удавав із себе когось іншого, наче грав роль на сцені. А тут ти знімаєш цю маску, цей костюм і нарешті стаєш собою.”
Шлях додому був найкращим. Ми з сином не могли відірватися від вікон — і вранці, і вдень дивилися на наші поля, краєвиди.
Зустріч із чоловіком і собакою — окрема історія. Собака була в шоці. Коли ми зайшли у квартиру і я покликала: «Беті, Беті, йди сюди!», вона аж присіла на лапах, наче на полюванні. В її очах був шок, вона не вірила.
Підповзла, понюхала нас, і коли зрозуміла, хто це, почалася справжня істерика радості! Хвоста від швидкості не було видно — вона і скулила, і лизала нас, скакала навколо, як клубок щастя. Це було неймовірно приємно.
Життя після повернення
Ніякої важкої реадаптації не було, навпаки — я була на такому піднесеному, дофаміновому стані, що перші місяці літала як на хмаринці. Готова була землю цілувати від радості, що я вдома.
Зараз у Києві страшно, і до цього було страшно, але це зовсім інший страх. Еміграція — це колосальний стрес. Поки не спробуєш, не зрозумієш, як це важко.
Тепер усі наші плани на майбутнє пов’язані виключно з Україною. Тільки Україна — більше я себе ніде не бачу.
Я навіть не хочу їхати за кордон у відпустку, бо я ще «не набулася» вдома, ще не надихалася своїм повітрям. Я ще не видихнула той важкий рік. Є така гарна приказка: «Де народився, там і знадобився», і вона дуже правильна. Вдома тобі допомагають твоя земля, твої люди. Тому планів їхати кудись немає — ми залишаємося тут.
Проєкт YOUA надає виключно технічну допомогу та не впливає на особисті рішення людей щодо повернення в Україну. Участь у заходах та користування сервісами, як-от платформою «Додому», можливі лише за власним бажанням – для тих, хто розглядає можливість повернення, уже ухвалив таке рішення або перебуває в процесі реінтеграції після повернення в Україну.
Спецпроєкт
Залишити відповідь