Від Цюриха до Києва: чому науковиця Оксана Кашинцева обрала повернення в Україну

Оксана – кандидатка юридичних наук, доцентка, правниця, керівниця Центру розвитку інтелектуальної власності, викладачка. Під час повномасштабного вторгнення вона працювала над науковими проєктами у Цюриху, Мюнхені та Бухаресті, але повернулася до України, сім’ї та місця «технологічного та ментального прориву». Далі розповідь Оксани.

Хто я і як мене застала війна

Я родом зі Львова, проте з університетських років мешкаю у Києві. Тут моя родина — донька-студентка та чоловік. За фахом я юристка. До війни була національною консультанткою міжнародних організацій, доценткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка та викладала право в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця.

Війна застала нас у мій день народження. У нас склалася традиція: на мій день народження ми кудись летіли. Ми перебували в іспанському Аліканте. Чоловік наполягав, щоб ми з донькою залишилися за кордоном, але для мене було беззаперечно: я їду з ним. Мені здавалося, що я не зможу бути не в Україні в цей момент, що я мушу щось тут тримати.

Найстрашніший день: розлука з донькою

У моєму житті є два найстрашніші дні: перший — коли не стало мами, і другий — коли я садила 17-річну доньку на потяг до друзів. Усі наші квитки на літак згоріли, летіти в Україну було неможливо, і я не знала, чи побачу її взагалі.

Пропозиції з усього світу — і повернення в Україну

Нам телефонували знайомі з різних країн із пропозиціями роботи. Однією з найперших запустилася програма Scholars at Risk для науковців. Академічна спільнота неймовірно згуртувалася навколо українських учених: нас готові були приймати всюди — від США до всієї Європи (зокрема, опинилась у Швейцарії). Мені телефонували особисто й пропонували опції, бо знали мою наукову роботу. Але тоді я все це відкинула.

Ми з чоловіком повернулися в Україну. А потім сталася Буча. Стало зрозуміло, що безпечних місць немає. Мій власний чоловік почав випихати мене з країни зі словами: «Розв’яжи мені руки, поїдь, мені так буде простіше».

Науковий проєкт у Цюриху: між дискусіями та почуттям провини

Мене буквально з м’ясом виривали з України на річний міжнародний проєкт до Університету Цюриха. У проєкті брали участь науковці з різних країн: медики, генетики, теологи, представники природничих і гуманітарних наук. До українських юристів був особливий інтерес, адже в Україні дуже ліберальне, але водночас чітко врегульоване законодавство в цій сфері.

Проте щоразу, коли після наукових обговорень нас пригощали кавою, вином і тістечками, мене це внутрішньо обурювало: я думала, скільки ж це можна було б купити дронів чи ліків для України.

В університеті існувала сувора академічна цензура щодо емоційності тих чи інших матеріалів. Не можна було зачіпати чиїсь почуття чи показувати надмірні емоції. Але ми з колегами все одно в кожну свою презентацію вставляли фотографії війни в Україні, починали з цього виступи й зазначали: продовжувати життя за допомогою репродуктивної медицини — прекрасно, але ще прекрасніше — зберігати ті життя, які вже є на цій планеті.

У цей час моя донька поїхала вчити французьку мову (для українських студентів тоді було багато програм), і ми з нею опинилися зовсім не разом, як того хотів її батько: я була у Швейцарії, а вона — в Бельгії.

Мюнхен та Бухарест: свідомий вибір без статусу біженця

Пізніше я подалася до Інституту Макса Планка в Мюнхені, де ще до війни писала спільну із німецькими колегами монографію. І мене запросили на проєкт. Коли приїхала до Мюнхена, я доклала максимум зусиль, щоб не йти за 24-м параграфом для біженців, а оформити саме тимчасовий дослідницький проєкт.

Мюнхен після Швейцарії здавався вже майже домом — Баварія ментально ближча, і до України звідти близенько. Там був міжнародний дослідницький проєкт щодо доступу до ліків, у якому працювало багато українських науковців. Мої іноземні колеги розуміли, що я тут тимчасово. І це важливо, бо вони не відчували конкуренції; відповідно, легше приймали українців в університеті. Знаю, що, наприклад, у Польщі в колег були якраз протилежні ситуації.

У Мюнхені я пропрацювала пів року, після чого поїхала ще на один дослідницький проєкт до Бухареста.

Повернення додому

Потім я зрозуміла, що мені потрібно було повернутися додому. Запах наших вулиць, наша медицина — це неспівмірні речі. Я казала, що коли повернуся, цілуватиму кожну сходинку у своїй районній поліклініці — і приблизно так і зробила.

Я понад 12 років була фізичною особою-підприємцем і займалася консалтингом. Через розформування багатьох міжнародних проєктів я закрила ФОП і перейшла на державну посаду. Зараз я очолюю Центр розвитку права інтелектуальної власності в державній організації, яка опікується цією сферою. Чекаю на підтвердження від Міністерства освіти, щоб отримати офіційне звання професора.

Родина на відстані та проєкти зі збереження культури

Стосовно родини та чоловіка: відстань — це величезне випробування. Донька вже доросла, навчається за кордоном, але й вона думає про повернення.

Ще я разом з командою втілюю кілька важливих проєктів з відновлення української транслітерації — повернення українських імен та прізвищ наших митців у західних галереях, каталогах і музеях (аби їх не підписували російським транслітом). Також розробляємо юридичні механізми та способи подолання законодавчих перешкод для страхування об’єктів мистецтва — аби українські виставки могли виїжджати за кордон і показувати світу нашу культуру, все, що у нас відбувається під час війни. Наш темп роботи в Україні зараз шалений.

❗️ Проєкт YOUA надає виключно технічну допомогу та не впливає на особисті рішення людей щодо повернення в Україну. Участь у заходах та користування сервісами, як-от платформою «Додому», можливі лише за власним бажанням — для тих, хто розглядає можливість повернення, уже ухвалив таке таке рішення або перебуває в процесі реінтеграції після повернення в Україну.