«Якщо ми не поїдемо разом, я поїду сам»: чому Олена Подшувейт повернулась з Франції в Київ

14 Вересня 2026

Про життя Олени можна було б створити одразу кілька фільмів. Перший — у стилі «Вовка з Волл-стріт» — про її 22-річну кар’єру в IT. Другий — історичний, про сім’ю Олени: її бабусю, яка з гвинтівкою патрулювала Київський університет під час Другої світової, про її дідуся-єврея, який дивом вижив і не потрапив до списку вбитих у Бабиному Яру… Жанр третього фільму — про переміщення Олени під час війни і її вибір повернутися додому, значною мірою під впливом сина-підлітка, означити складно. Далі розповідь Олени.

Спецпроєкт «Додому»

Понад мільйон українців повернулися в Україну після вимушеної еміграції. Про те, яким був цей шлях, розповідаємо у спецпроєкті «Додому», що складається з реальних історій і досвідів.

Публікація підготовлена в межах проєкту YOUA «Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України», що реалізується Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH за дорученням Уряду Німеччини.

Проєкт YOUA сприяє діалогу між українцями в Україні та за кордоном і працює над покращенням інформаційної підтримки на шляху повернення та реінтеграції. Саме для цього в межах проєкту створено цифрову платформу «Додому».

Список

Хто я і чому не думала про еміграцію

Я працюю операційною директоркою у великій міжнародній, але українській ІТ-компанії. Я вже 22 роки в цій індустрії. Робота дає змогу жити абсолютно космополітичним життям. Мені все одно, з якої точки працювати, але в мене ніколи не виникало бажання виїхати з України до війни. Мене завжди надихало те, як усе розвивається в нашій країні. Оскільки я багато подорожую, завжди розуміла: особливих переваг «там» немає, не треба плутати туризм з еміграцією. Я вважаю, що останні років десять, особливо після отримання безвізу, у нас було просто фантастичне життя.

Втеча через Словаччину до Франції

За день до початку повномасштабного вторгнення я подивилася інтерв’ю Путіна й відчула, що все дуже погано. З’явилася думка поїхати до друзів на захід України, у моє рідне місто. Я планувала прокинутися о дев’ятій ранку, а прокинулася о четвертій — як і всі, стало зрозуміло, що жоден план не спрацює. Ми поїхали до подруги й провели там два суворих тижні. Це були тижні суцільного стресу й шоку. Моя дитина на власні очі бачила, як над будинком пролітають ракети.

Дах мені остаточно підірвало, коли росіяни захопили Запорізьку АЕС. Я злякалася, що вони можуть влаштувати глобальну катастрофу — від них усього можна було очікувати.

Моєму сину й сину подруги, Аліни, було по 11 років. Я зателефонувала їй і кажу: «Аліно, мені здається, треба їхати». Аліна не роздумуючи відповіла: «Поїхали». Нас було двоє подруг і двоє дітей, майже без багажу. Хлопці поїхали нас проводжати, бо скрізь були затори, я була на стресі, доріг не знала і їхала суто за навігатором.

Ми пройшли кордон, зняли готель уже на стороні Словаччини. Приїхали рано, мали час, тому вирішили вийти прогулятися навколо красивого озера поруч. До того моменту за весь час війни я плакала лише один раз — коли російська ракета влучила в Бабин Яр. Тоді мене просто підкосило й розмазало від новини. Для мене це святе місце, мій київський дідусь-єврей дивом вижив у Другу світову через збіг обставин. Мені було боляче й прикро: нас тут намагалися знищити фашисти, а тепер те саме робить наш найближчий сусід.

Флавіньї-сюр-Озерен: французьке село, яке прихистило

Потім ми знайшли на тиждень недорогі апартаменти в мальовничому місці за 200 кілометрів від Братислави. Треба було подумати, що робити далі. Увесь цей час я безупинно працювала віддалено. Ми намагалися врятувати компанію. І ось коли ми сиділи в Словаччині, зателефонував колишній чоловік Аліни й каже: «Мені подзвонив однокашник із КПІ. Його звати Джиммі, він живе у Франції». Дізнавшись, що ми вчотирьох сидимо в Словаччині й не знаємо, куди податися, Джиммі просто пішов у мерію свого селища й запитав, чи немає нікого, хто міг би прихистити українців. І знайшлися чудові французи у Флавіньї-сюр-Озерен, що входить у десятку найкрасивіших сіл Франції.

Зустріли нас неймовірно класно. Нам віддали у користування старовинний затишний триповерховий будинок. Наступного дня Джиммі провів нам екскурсію. Ми з Аліною вийшли покурити, сіли, дивимося на ці фантастичні пагорби Бургундії, і я кажу: «Слухай, тобі не здається, що ми померли? І оскільки ми були хорошими дівчатами, то потрапили в рай». Відчуття було саме таке.

💡 Про сприйняття українців місцевими

Місцеві взагалі нічого не знали про українську культуру й не відрізняли на слух слов’янські мови — українську, російську, польську, болгарську. Особливої різниці між Росією та Україною вони теж не бачили, поки не вибухнула війна. Але допомагали вони шалено, особливо старше покоління.

Взаємодія з місцевими — це окрема історія. На 24 серпня ми влаштували грандіозну вечірку на все село — зібралося людей 40–50. Наш французький друг надав своє величезне гарне подвір’я. Наставили столи, застелили їх жовто-блакитними скатертинами, розвісили прапори. Французи теж прийшли в наших кольорах. На цій вечірці вже все було ідеально: і правильний борщ, і форшмак, і купа різних вареників, і чорний хліб із салом. Усім шалено сподобався такий інтертейнмент — потім довго згадували.

Чому все ж вирішили повернутись

Якщо все було так чудово, чому ми повернулися? Головний фактор — психологічний стан мого сина. Йому там було дуже складно. Перший рік хлопцям (моєму сину й сину Аліни Міші) було весело, бо вони були вдвох. Але десь за пів року в Міші почався підлітковий гормональний ріст, і він упав у глибоку депресію. Його батько залишився в Україні, вони були дуже близькі, і хлопець просто перестав з нами спілкуватися — годинами «висів» на телефоні з татом.

Хлопців розподілили по різних французьких школах. Адаптуватися в колективі без знання мови — це важко, були і наїзди, і булінг. Син уміє за себе постояти, але комфорту це не додавало. Перший рік вони ще якось тягнули, та й в Україні тоді була жахлива зима 2022–2023 років із блекаутами, про повернення не йшлося.

Але за півтора року, наприкінці серпня 2023-го, ми всі разом поїхали в Україну на два тижні — провідати рідних і вирішити справи. І коли настав час повертатись у Францію, Міша навідріз відмовився їхати. Мій син залишився у Франції без свого єдиного друга. Для нього це стало шоком.

«Так можна було?»: рішення сина

Він подивився на ситуацію й каже мені: «А що, так можна було? Я теж хочу залишитися в Україні». Мені було неймовірно складно. Я щодня прокидалася о четвертій ранку — незалежно від того, коли лягла — і відразу відкривала новини: куди прилетіло, чи всі живі. Емоційно я була виснажена.

До того ж гризли муки совісті. Моя бабуся колись університет Шевченка з гвинтівкою в руках захищала, а я ніби злякалася й утекла… Звісно, я робила це заради безпеки дитини; якби не син, я б поводилася абсолютно інакше. Але, ця думка все одно мене підточувала.

Син навчався у двох школах паралельно. За французькими законами він був зобов’язаний ходити в місцеву очну школу, але в Києві в нього залишився класний ліцей, і ми не хотіли його втрачати. Я всіма правдами й неправдами, ледь не через Міністерство освіти, вибивала довідки, щоб його офіційно відпускали з французької школи раніше, аби він встигав на онлайн-уроки в українську школу. Навантаження було колосальним. Він ненавидів французьку школу, щодня були скандали, мені доводилося зриватися з роботи й забирати його до шкільного автобуса, що повністю руйнувало мій робочий графік.

Я ніколи не забуду, як у мене розірвалося серце, коли ми вкотре поверталися з канікул з України й колишній чоловік проводжав нас на потяг. Мій хлопчик, який узагалі ніколи не плакав, заліз на верхню полицю й просто розридався вголос — настільки він не хотів їхати назад.

Кожного вечора під час прогулянок, гри в баскетбол чи теніс я читала йому лекції, годинами пояснювала, чому ми маємо бути в безпеці, аргументувала це його майбутнім. Але переконати так і не змогла. Наприкінці він уже напівжартома, але твердо сказав: «Якщо ми не поїдемо разом, я поїду сам».

Паралельно мене мучила совість, що я залишила в Києві свою літню маму саму в такому стресі, ще й кішку там кинула. І в якийсь момент подумала: «Окей, у Києві життя триває. Якщо я все чітко продумаю, забезпечу нам автономну електрику, інтернет і максимальну безпеку під час обстрілів, то я зможу повернутися додому».

Повернення: відчуття «вдома, на своєму місці»

Коли ми повернулися, я була в абсолютному захваті від простої можливості знову їхати на машині вулицями Києва. Попри обстріли, я нарешті почала нормально спати. Суто психологічно відчула, що я — вдома, на своєму місці.

Коли ти дивишся на війну з-за кордону, в тебе повністю зникає ілюзія контролю, тебе просто розриває від безсилля й жаху за рідних, ти нічого не можеш вдіяти. А коли ти всередині ситуації — ви всі в одному човні. Так, летить, але летить на всіх, і на місці ти хоча б розумієш, що відбувається. Психологічно так значно легше.

Спочатку я ще планувала доробляти документи, отримувати французькі й канадські посвідки, але зараз закрила це питання: я не хочу нікуди їхати. Поки можна бути тут — я буду тут.

Часто колеги по всьому світу — з Іспанії, Канади — після важких нічних обстрілів питають: «Ти не хочеш повернутися до Франції?». А я їм завжди кажу: «Слухайте, хтось же має тут залишатися! Якщо ми всі поїдемо й останній зачинить за собою двері — що тоді? Навіщо тоді взагалі хлопці там на фронті стоять, навіщо це все?».

Син мріє бути пілотом — і хоче лишатися вдома

Син тепер мріє бути військовим пілотом. Мені, звісно, як мамі це прийняти дуже складно… Уже два роки, як ми повернулися додому. І щойно після чергової безпекової кризи я починаю делікатно натякати: «Може, все ж таки подумаємо про виїзд?» — він категорично каже: «Ні». Не грубить, але твердо стоїть на своєму: «Ми нікуди не поїдемо, я хочу бути тут».

Для сина це не пафосний патріотизм — це свідомий вибір підлітка, який спробував пожити в безпечній Європі і йому там дуже не сподобалося. Він хоче бути вдома, і для нього це абсолютно природно.

❗️ Проєкт YOUA надає виключно технічну допомогу та не впливає на особисті рішення людей щодо повернення в Україну. Участь у заходах та користування сервісами, як-от платформою «Додому», можливі лише за власним бажанням — для тих, хто розглядає можливість повернення, уже ухвалив таке рішення або перебуває в процесі реінтеграції після повернення в Україну.

Denys