«Я хочу жити тільки вдома»: чому Тетяна Борозенець повернулася з Риги й відбудувала дім на Київщині

Тетяна завдяки своїй роботі у виноробстві подорожує дуже багато — Франція, Німеччина, Нідерланди, Латвія. Але один із найскладніших її досвідів життя за кордоном був саме після евакуації з України — у Ризі, де тоді не бракувало проросійськи налаштованих. Повернення й відбудова свого будинку на деокупованій Київщині стали її опорою, її місцем сили. Далі розповідь Тетяни.

Хто я: кар’єра у виноробстві і двоє дітей

Свою кар’єру я будувала у виноробстві. До 2021 року я працювала в топменеджменті української компанії, а у 2021-му мене запросила на роботу за контрактом французька компанія — один зі світових лідерів з виробництва вина. Я працюю на них на території України, ми системно співпрацюємо з усіма великими ритейлерами.

Я виховую двох дітей: старший син — 1998 року народження, молодша донька — 2011-го.

Евакуація: дача під Макаровом і чотири дні без продуктів

Виїжджати з країни я взагалі не планувала. 24 лютого мене розбудив старший син зі словами: «Мамо, вставай, війна почалася». З’явилося відчуття: щось трапилося, і треба негайно щось робити, хоча ти ще не знаєш, що. У мене є дача у котеджному містечку — в селі Макарівського району під Києвом. На той момент мені здавалося, що це безпечне, тихе селище майже в лісі, якомога далі від виробництв, де бомбити просто нічого — самі лише хатки. Я вирішила, що нам там буде безпечніше. У будинку площею 120 квадратних метрів нас зібралося семеро: я, мама, брат, невістка, дві дорослі дівчини й моя менша донька. Наш будинок був повністю спланований на електриці, включно з опаленням. Перший день усе було відносно нормально, а на другий день повністю зникло світло і вдарили морози. Обставини почали стрімко погіршуватися: бойові дії підходили все ближче, навкруги все горіло й вибухало. На четвертий день повністю закінчилися продукти, бо взяти їх не було де.

Морально було страшенно важко. Навколо все горіло, але я налаштувала себе чекати на наших і про виїзд спочатку не думала. Явним знаком, що треба тікати, став випадок із підбитим російським літаком. Мій будинок — крайній у селищі, далі простягається велике поле. Підбитий літак ішов на мінімальній висоті прямо на наш будинок, але пілот якось протягнув його далі й він упав за 300 метрів від нас у полі. Як з’ясувалося пізніше, на ньому було чотири авіабомби, які одразу не здетонували. Коли після звільнення сапери підривали їх окремо, будинок буквально підстрибував.

Колона з написом «ДІТИ»

Ми згуртувалися з мешканцями села й вирішили виїжджати організованою колоною з 20 машин. 5 березня, напередодні нашого виїзду, першу колону цивільних розстріляли. Уранці 6 березня ми порвали простирадла, обмотали машини білими стрічками, знайшли аркуші паперу й написали великими літерами «ДІТИ» на лобовому та задньому склі. У мій Nissan Juke сіли я, мама та менша донька, а в машину брата — решта дівчат.

На розв’язці я розгубилася й загубила основну колону. Брат поїхав за мною, і ми удвох вискочили прямо в лоб на Житомирську трасу. Шлях був у жахливому стані: скрізь розбита цивільна й військова техніка, вирви, трупи на узбіччях, замість дороги — вузька стежка. Єдина думка в голові: аби не пробити колесо, бо якщо зупинишся — це смерть.

Ми приїхали в чому були — у дачному брудному одязі, чорні від сажі й багаття, немиті. Усі речі лишилися в Києві. Збираючись із київської квартири, ми взяли все, крім білизни, і лише в моєї меншої доньки виявилося із собою 20 пар трусиків — і більше жодного одягу. За власні заощадження я докупила в Хмельницькому найнеобхідніші речі.

Переїзд до Риги: робота, школа і проросійські сусіди

Мій французький шеф увесь час був на зв’язку й запропонував рішення: «Таню, ти будеш корисна в Ризі деякий час, поки ситуація не зміниться». Я вирішила їхати з мамою і донькою до Латвії. Я заповнила бак пальним, яке шукала по всьому Хмельницькому дві доби, і ми вирушили. За добу без сну ми дісталися Познані, поселили дівчат, а самі перепочили в гуртожитку інституту фізики, за який я платила як за готель. Згодом компанія підтвердила, що знайшла для нас житло в Ризі, і ми поїхали далі.

У Ризі працює мій безпосередній керівник Ігор — він латиш. Місцеве латиське населення надзвичайно потужно підтримувало Україну. Чого не скажеш про російськомовну частину населення — на той час там було дуже багато проросійськи налаштованих «ватників». Ми заселилися, я почала працювати, і постало питання школи для доньки. Неподалік була лише російськомовна школа, і це була моя помилка — треба було наполягати на місцевій латиській школі. У цій школі сталася біда: доньку (яка мала йти в п’ятий клас) протестували й заявили, що вона занадто розумна, тому її одразу перевели в шостий клас до дітей, старших на 1,5–2 роки. У віці 10 років навчатися з 12-річними дуже важко. Атмосфера була жахливою: діти в школі відкрито говорили, що люблять Путіна, а Росія — «найкраща країна». Також там викладали російську мову й літературу. Дитині було морально дуже важко, вона відмовлялася туди ходити.

Ментально й фізично було дуже важко. Моя мама щоранку вставала зі словами: «Я тут помру, вези мене додому». Слідом долучалася дитина: «Я в ту школу не піду, я хочу додому».

Звістка з Київщини і синдром «хом’яка»

Наприкінці квітня ми отримали звістку про звільнення нашого району Київщини. Був день чи два, коли я думала, що дачі більше немає — на супутникових знімках навколо були самі вирви. Але коли наші хлопці із ЗСУ зайшли в село й скинули перші фото, виявилося: сусідніх будинків немає, а мій стоїть — побитий, страшний, але зі стінами!

Після двох тижнів голодування в окупації у мене з’явився синдром «хом’яка». Я почала скуповувати у величезній кількості й тягнути до помешкання в Ризі тушонку, консерви, крупи. 14 червня 2022 року ми виїхали з Риги й за дві доби повернулися в Україну. Машина була вщерть забита продуктами, а на торпеді в клітці їхав хом’ячок, якого ми купили доньці в Латвії, щоб її розважити.

Повернення: «Я хочу жити тільки вдома»

Першим на дачу в Колонщину заїхав брат. Зателефонував мені й каже:

— У мене для тебе дві новини: хороша й погана. З якої починати?

— Починай з поганої.

— У нас немає жодного цілого вікна й жодної цілої стіни.

— А хороша?

— Хороша в тому, що в нас якраз немає вікон. Бо в хаті жили оці гади (російські окупанти) і так усе засрали в прямому сенсі, що якби були вікна — ми б задихнулися від смороду.

У мене з’явилося дике, непереборне бажання все терміново відбудувати. Мені було байдуже, що війна тільки-но відійшла від хати й попереду невідомість. Я хотіла відновлювати свій дім.

Життя після повернення: відбудований дім і плани на майбутнє

Донька повернулася до своїх шкільних друзів у Києві (із її спеціалізованого математичного класу виїхали за кордон лише двоє дітей, решта повернулися). Через психологічну травму від окупації та навчання в Ризі нам знадобився цілий рік роботи разом із класним керівником, щоб повернути доньку до повноцінного навчання й спілкування. Зараз вона повністю адаптувалася.

Для моєї 88-річної матері це вже друга війна у житті. Вона — дитина війни. Ми втратили тата у 2013 році, і мама понад усе боялася померти й бути похованою десь на чужині, а не поруч із чоловіком.

За рік після повернення я повністю відбудувала дачний будинок, і зараз ми там постійно живемо. Тепер у мене є буржуйка, дві машини дров, генератор, повністю перероблена автономна система електрики й великий запас продуктів. Наш край Київщини, який пережив окупацію, пройшов минулі важкі зими без жодних проблем, бо в кожного є альтернативне опалення, дрова, генератори й взаємодопомога між сусідами.

Мої плани на майбутнє пов’язані виключно з Україною. Ми — нація, яка здатна творити справжні дива і для себе, і для інших.

❗️ Проєкт YOUA надає виключно технічну допомогу та не впливає на особисті рішення людей щодо повернення в Україну. Участь у заходах та користування сервісами, як-от платформою «Додому», можливі лише за власним бажанням — для тих, хто розглядає можливість повернення, уже ухвалив таке рішення або перебуває в процесі реінтеграції після повернення в Україну.